ВІТАЄМО ГАЛИНУ ХРИСТАН

  У дивовижний час, коли весна зустрічається з літом, святкує свій 65-літній ювілей чарівна жінка, чудова новелістка, щира патріотка, авторка шести книг, бібліотекар нашої Саджавської бібліотеки Галина Петрівна Христан. Бажаємо їй міцного здоров'я, довгого віку, натхнення до творчості і здійснення мрій.

Хай мрій буде більше, ніж спогадів,

хай радість світиться в погляді,

хай злагода сяє над хатою,

а душа зостається крилатою!

Пропонуємо нашим читачам кілька новел з майбутньої збірки Галини Христан "Отченаш неба"

РАНОК В ЧУЖОМУ МІСТІ

Незвичний мирний ранок. Тихо скрізь. Тихо аж до болю. Ось хлопці ідуть. Куди? Ага, у кафе на пиво…

А мої – прати одяг, просочений потом, брудом, кров’ю побратимів. Прати в єдиному тазику на весь блокпост.

Виголений, напарфумений штрамак^[1] десь із квітами квапиться. Видно, має побачення... І вона його дочекається...

Бойові побратими квапляться пакунки від волонтерів поносити і заховати до нічних обстрілів.

Дамочка підмальована собаку вигулює вгодованого.

А чи живий наш чотириногий друг Куций? Минулого року трьох хлопців від снайпера врятував. Має відтоді у нас генеральський харч-пайок.

Яка до холєри важка ця торба! Що там мені медсестри наклали? Я ж їм казав, що додому їду, що не потрібно нічого. Вже нерви грають. Курити хочеться, а лікар не дозволяв. Чи цей зустрічний дід палить ? – Доброго дня. Батьку, закурити не дасте ?

Дід пильно дивиться на мене, виймає пачку цигарок, простягає, але говорить, як лікар: «Бережи здоров’я, такий худющий, аж світишся. Додому їдеш?», –  Так, – киваю.

– Бери всю пачку собі. Але після війни облиш цю звичку.

Смачно затягуюся димом...

Як диміла в бабусі якоїсь стаєнька, а вона все поривалася туди забігти, козу хотіла врятувати! Наш друг «ЧІП», ризикуючи, влетів туди. Лице обпік, надихався диму, а козу не знайшов. Прийшла рогата сама на другий день із байрака якогось...

– О-о-о, друг-фронтовик іде накульгуючи.

– Здоров! Дембель? Ротація ? Відпустка?

– Я із шпиталю...

– Ясно! Я теж додому. Ну, мирного тобі нового року,– і пішов у протилежний бік, Старався не храмати, коли йшов мимо дівчат.

І хто так сигналить ? Я ж іду обочиною! Оглядаюся – водій легковика опустив скло у дверцятах і киває:

– Сідай, фронтовик, підвезу! Тобі куди? Автостанція ? Автовокзал ?

– У військкомат,– чомусь вирвалось у мене.

– Нема проблем! Вже розвертаюсь!

Сиджу в машині І не розумію сам, чому так сказав. Вранці із лікарні я дзвонив мамі, обіцяв що до Нового року буду вдома. Що я роблю? Куди я їду? Я ж маю вільний місяць! Цілий місяць! Від чого вільний? Я не хочу ніяких свят! Не хочу бачити шампанське і мирне олів’є. Не хочу порожніх балачок із сусідами! Не хочу, щоб мама розглядала мої рани і рубці і щодня плакала.

Я хочу замість бою курантів і пустослівного привітання чути рятівне рятівне гавкання нашого Куцого, бавити щирі очі моїх бойових побратимів. Я хочу до своїх хлопців. Я до них їду, я їм потрібний, а вони – мені.

А мамі подзвоню, вибачуся. Вона зрозуміє, бо вона – мама.

*  *   *

І стався

                                                       великий

                                                                        вибух,

І стало

                                                       світло.

І стало

                                                       темно.

І було

                                                       слово.

І слово було

                                                       «МАМО».

---

[1] Штрамак – чепурун.

СИН БУДЕ ЖИТИ

Буйну зелень червня затьмарили чорні хоругви траурної процесії. Ховали стареньку жіночку, але за машиною на цвинтар ішло дуже багато людей. Небіжка мала багато дітей, працьовиту вдачу і ніколи не пускала зневіру в душу. Такою її знали, таку і проводжали до місця вічного спочинку. Плач рідних далеко розносився і будив тишу сільського цвинтаря. Ніхто не помітив поміж хрестами чорну постать на дитячому боці кладовища. Там побивалась молода мати біля маленьких могилок. За кілька років вона поховала трьох дітей.

А нині цей похорон рвав її серце на кавалки. Бо за нею так не заплаче ніхто. Не запалить свічку, не принесе квіти, не згадає у хвилину смутку. Чоловік – що ? Чужа–чужениця. Скривиться, а через рік ожениться. А діти – рідна кровиночка... Нема для кого жити... І не треба!

Нещасна обійшла похорону процесію іншою дорогою і пішла до лісу.

Знала від старих людей, яке зілля погане, і коли знайшла його – дуже втішилася. Принесла додому і довго варила , тішачись, що нарешті закінчиться її мука. Чоловік косив сіно за селом, не бачив її останнє вариво. Зварила, процідила, налила у скляночку, вбралася в святошне вбрання і вийшла із скляночкою надвір.

Сонце котило свою ласку подвір’ям. Під хатою на траві ніжився кіт. Біля криниці від легенького вітерця хиталися веснянкуваті лілії, мальви біля плоту зазирали на вулицю. Жінка зітхнула і пішла за хату. І стала, немов вкопана. Увесь город буяв розквітлою картоплею. Рожеві бутони схилися в поклоні перед ґаздинею. Вона зробила ше кілька кроків до цієї краси.

– Живи! Живи! Живи! – щебетало на яблунях птаство. Жінка ше раз оглянулася на своє подвір’я, хату, город . Піднесла руку із скляночкою вгору. Прилетів метелик і сів на край скляночки. Вона другою рукою прогнала його геть, але він почав літати над її головою.

– Що ти граєшся зі мною? Мені жити не хочеться, – заплакала жінка.

– Таки не хочеться? А на кого цю красу залишиш? – Якась сила повернута її голову до квітучого городу. Жінка вийшла на стежку і раптом жбурнула отруту до каменя, що стояв біля плоту. Дзенькнуло скло, і бура рідина розтеклася поміж споришем. Жінка визбирала розбите скло, відкотила камінь і заховала під нього свій задум.

Добре помила руки, замкнула двері і пішла на цвинтар. Помолилася біля кожної дитини і сіла на лавочку. Аж тепер зауважила, що вперше прийшла сюди не в чорному одязі. Сіла на лавочку і в задумі схилила голову, терзаючись тяжкими думками. Раптом почула голос:

– Не плач. Молися і живи. Ти народиш сина, будеш жити довго–довго і колись помреш на його руках.

Сердешна підняла голову. Недалеко від неї поміж могилками і квітами стояла неземна жінка в білому одязі.

– Син буде жити, – повторила незнайома ще раз і зникла в сріблистому сяйві.

ДІДУСЬ ІЗ ТЕЧКОЮ

У поліклініці повно людей. І стоять, і сидять. Мовчать. Болячки свої дехто обговорює зі знайомими. До зубного лікаря черга найбільша, адже й зубів у кожного повен рот. До протилежного кабінету – нікого. Зайшов хлопчина молоденький. Щось спитав і швидко вийшов.

Завернув із вулиці до поліклініки сивенький дідусь із течкою в руках. Подивився на черги великі і зайшов до вільного кабінету. Двері за собою не причинив. У коридор долинули уривки розмови:

–       Садітесь. Давайте документи. Какой у вас стул?

–          Стіл у мене твердий дубовий, ще татів. Довгий такий. З одного боку я собі тютюн ріжу, а з другого – баба пироги місить. А внизу на перекладинці онуки горіхи цілу зиму товчуть..

–          Молчітє!!! Я пішу! Я спрашіваю вас, как ви в туалет ходіте?

–          Ага, зрозумів. Йду я попід хатою, під виноградом, за стайню, попри дровітню, а там уже наш туалет.

–          Нє дєлайте із мєня ідіотку! Ви нє учілісь? Нігде нє билі?..

–          Та я нині тут перший раз. Я вас таку застав. Маю штири кляси, і Берлін...

–          Я спрашиваю, какоє у вас іспражнєніє?

–          Велике. Як оженився мій старший син, то я дав йому шафу, диван, дві подушки, перину і круглий стіл. А дочка пізніше забрала решту. Але нам з бабою стає. Маємо дві лавиці, шафу, креденс, скриню, і цей, як ви кажете, твердий стіл. Добре нас діти спорожнили...

–          Зачєм мне ваши байкі? Я должна документи оформіть! Ви не понімаєтє?

–          Як служив мій син у Сиктивкарі, там нашої мови не було чути. Він мусив так говорити, аби його розуміли. Але то було в армії. Старенька ніяк не могла те слово запам’ятати. «Якийсь, – каже, – драбуга сито вкрав і навік спаплюжив людям місто, що назвали СИТОВКРАВ». А ви, пані, де вчилися на лікарку?

–          В Черновіцах, а што?

–          Та це ж не заграниця! Мож’ було нашу мову вивчити...

–          С вамі чокнуться можно! Сідітє! Приведу другого врача!

Вона сердито вийшла і пішла на другий поверх. А дідусь продовжував сам до себе:

–          Ади, вона ще хоче зі мною цокнутися! Та я собі цокнуся на весіллі зі своїми людьми. Вони мене розуміють, а я – їх. А ти, небого, за п’ять років не вивчила мови? Ади, я видів – негри по телевізору так файно по-нашому говорять, що серце тішиться. Йой, треба мені тих курортів та санаторіїв? То син пристав: «Їдьте та їдьте, бо на вашу путівку якийсь пузатий нероба поїде!» Конюшина цвіт викинула, вже порожевіла, треба косити, паркани поремонтувати. Йду я додому... – дідусь узяв течку і пішов собі геть.

Повернулася лікарка – з молодим практикантом у біленькому халаті. Дідуся в кабінеті вже не було. Вони вийшли з кабінету в коридор, запитали, хто бачив старого фронтовика.

–          Пішов сіно косити, – відповіла дівчинка із черги.